Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біографія, автобіографія

Андрій Міньо (1898 – 1975) (реферат)

 

Міжвоєнні роки першої половини XX століття залишилися в історії Закарпаття як період великих просвітянських змагань. Незважаючи на багатовікове страждання рідного краю під гнітом різних поневолювачів, закарпатці зберегли народні традиції, звичаї, свою культуру. З покоління в покоління, від батька до сина передавались любов до батьківщини, сильний дух свободи та віра у прекрасне майбутнє рідного народу. Тогочасна інтелігенція робила великі зусилля, спрямовані на підвищення рівня національної свідомості місцевого населення, бо на початку XX століття він був досить низький.

Кращі можливості для розвитку духовної культури народу відкрилися в період Чехословацької Республіки (1919-1938). Лібералізація національної політики відразу вплинула на культурне життя Закарпаття. Нова генерація відверто кинула виклик долі, відроджуючи національну свідомість українців. Серед населення були люди, які ставали подвижниками цього національного руху, героями того часу, котрі втілювали культурно-просвітницькі ідеї в життя. Такою людиною був і Андрій Юрійович Міньо.

Народився А.Ю.Міньо 30 листопада 1898 року в Міхаловцях, що на території сучасної Словаччини. Сім'я складалася з чотирьох осіб: батько, мати і двоє дітей - Андрій та Павло. У дитинстві Андрій здобув непогану на той час освіту, навчаючись спочатку в початковій школі, а потім у гімназій. Останню він закінчив у 1923 році і 28 липня того ж року отримав атестат за номером 7, що надавало йому право працювати вчителем у початкових школах.

На жаль, брак матеріалів не дає можливості більш детально розкрити юнацькі роки його життя. Однак те, що Андрій Міньо продовжив навчання в Ужгородській учительській семінарії, говорить про передану батьками любов до народних цінностей і бажання присвятити себе служінню народу.

Саме тоді він осмислив своє призначення в житті і визначився із напрямком діяльності. Адже передавати дітям знання та любов до рідного краю - це те, чого прагнула молода душа патріота. І його мрія стати вчителем збулася.

Так, у 1923 році Андрій Міньо приїжджає в Сторожницю, де починає працювати вчителем у місцевій школі. Саме з цим селом, яке в період входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки носило назву Йовра, молодий педагог пов'язав усе подальше своє життя. В цей час у Сторожниці проживало 1266 чоловік. За національним складом більшість складали місцеві жителі русини-українці. Немалою часткою населення були і словаки. Це в свою чергу визначало і характер навчання у державній двомовній сільській школі. Така ситуація не була поодинокою в 20-х роках XX століття і вказувала на тодішнє становище чехословацької загальнодержавної освіти в Закарпатті.

Перш за все треба відмітити, що після угорського панування на ниві освіти залишились глибокі рани. І хоч нова система мала багато недоліків, найбільшим її успіхом було впровадження мережі національних шкіл з рідною мовою навчання. Незважаючи на те, що головний акцент робився на створенні чеських шкіл, поєднання їх із національними класами надавало патріотичного відтінку навчанню у народних школах.

Ось у таких умовах Андрій Міньо розпочав свою педагогічну діяльність. Учительський колектив, серед якого своїм досвідом виділялися вчителі Полянська, Ярош, Фийнєш, з любов'ю та повагою прийняв молодого колегу. Сторожницька школа була побудована ще в 1886 році на державні кошти, а також на пожертвування місцевих свідомих людей.

Перші два роки вчителювання він поєднував із навчанням в Ужгородській учительській семінарії (заснована в 1794 році), яка була центром розвитку народної освіти Закарпаття. Те, що при вступі до семінарії був величезний конкурс (9-10 чоловік на місце), говорить про надзвичайно великий авторитет цього закладу. З 1912 по 1938 рік директором учительської семінарії був Августин Волошин, який користувався глибокою повагою серед своїх учнів і був для них прикладом інтелігентності та патріотизму. За цей період семінарія випустила сотні вчителів, свідомих українських інтелігентів, серед яких був і Андрій Міньо. Він закінчив заклад у 1925 році і отримав "Свідоцтво спосібне для народних шкіл", що було зареєстроване під двадцять другим номером і датоване 5 грудня 1925 року.

Діставши від своїх вчителів разом із знаннями й ідеї патріотизму, любові до рідного краю та його культури, Андрій Міньо розпочинає активну діяльність, спрямовану на поширення просвітництва у селі. Ще навчаючись у семінарії, він глибоко усвідомив поставлене перед молодою генерацією завдання - нести любов до рідної мови, до свого народу, збагачувати його культурні надбання.

У школі Андрій Міньо викладав німецьку мову, арифметику, а також проводив години Закону Божого та хорові заняття. Велику увагу він приділяв позакласній роботі, яку вважав однією із основних джерел пізнання для учнів. Дякуючи своїм вчителям, оточенню, в якому виховувався, Андрій Міньо пройнявся духом просвітництва, національно-культурного відродження краян. Саме ці ідеї спонукали його до подвижницької роботи.

Андрій Міньо, будучи вчителем в українських класах, розумів необхідність зв'язку між національною самосвідомістю людини і шкільною освітою і те, що саме школа повинна стати початком народного виховання майбутнього свого народу. Роль вчителя в цей час, особливо на селі, була надзвичайно великою. А.Міньо, вільно володіючи українською, словацькою, угорською та німецькою мовами, повсюдно користувався глибокою повагою місцевого населення. Крім того, він мав чудові співочі здібності, грав на музичних інструментах. Велику допомогу Андрій отримав від місцевого греко-католицького священика Івана Фленька, який теж стояв на позиціях національного та духовного відродження краю. Саме у його будинку спочатку і проживав молодий вчитель. Крім того, Андрій Міньо допомагав о.Івану Фленьку при богослужіннях у церкві.

Зупиняючись на співочих здібностях подвижника, хотілося б пригадати його участь у хорі під диригуванням професора Олекси Приходька. Ця людина мала великий вплив на становлення патріотичної свідомості тодішнього студента. Про професора люди згадують, як про блискучого викладача, скромного і ділового водночас. Завдяки йому вперше в Ужгороді у 1921 році був створений великий хор. Того дня, коли відзначали відродження хорового мистецтва на Закарпатті, щасливі співаки, підтримані щирими оплесками, співали: "Задзвенімо разом, браття, Піснь воскресну, піснь нову ..."

Потім молоді артисти виконали студентський гімн "Gaudeamus igitur, juvenus dum summus!" та пісню Петра Ніщинського"Закувала та сива зозуля". Ці пісні хор виконував у супроводі оркестру. Олекса Приходько згадує, як "високо й легко летить тенорове соло Андрія Міня: "По синьому морі байдаки під вітром гуляють..." Могутньо звучать молоді баси. Виступ цього хору символічний - 120 років не було чути голосу великого руського хору". Ці свідчення патріарха хорового мистецтва на Закарпатті Олекси Приходька говорять самі за себе!.

Ще коли Андрій Міньо навчався в учительській семінарії і одночасно працював у школі, він організував тут хор і намагався передати хористам ті вміння, які перейняв від свого вчителя.

Але найкращі роки свого життя А.Міньо віддав рідній "Просвіті", вклавши в діяльність, пов'язану із цією благородною справою, душу й серце. 9 травня 1920 року в Ужгороді було засноване крайове товариство "Просвіта", що стало променем світла, за яким з вірою та надією йшло все українське населення регіону. Ця подія відіграла надзвичайно велику роль у подальшій історії Закарпаття в міжвоєнний період. Просвітяни розгорнули активну роботу по створенню осередків, читалень, гуртків у містах і селах нашого краю. Ці осередки стали основою культурного і навіть економічного піднесення українців, виховували у них любов до батьківщини.

Під цим враженням і завдяки знайомствам із передовими діячами просвітянського руху Андрій Міньо починає проводити активну роботу, спрямовану на створення осередку товариства "Просвіта" в селі, залучаючи до цієї справи місцеве населення. І результатів не довелося чекати довго. 8 лютого 1925 року в Сторожниці була створена читальна товариства "Просвіта", яка стала культурним, духовним і національним струменем у житті місцевих сільських жителів. її фактичними засновниками були Августин Волошин - видатний культурний та політичний діяч, пізніше-перший президент Карпатської України, Андрій Міньо - молодий вчитель, активіст просвітницького руху, а також Іван Фленько - місцевий греко-католицький священик.

На установчих зборах було чітко визначено мету діяльності сільського осередку, яка визначала серед головних моментів культурне піднесення, боротьбу з неписьменністю, читання лекцій на різноманітні теми, роботу в галузі господарства та багато іншого. Першого ж дня у члени читальні записалося 35 чоловік. Тут також було виголошено про створення при читальні аматорського драматичного гуртка і Руського Національного хору, який нараховував 45 чоловік. Його організатором і диригентом став Андрій Міньо, під чиїм керівництвом у перші роки свого існування хор дав вісімнадцять концертів у Сторожниці, Дравцях, Доманинцях, Ужгороді, Перечині, Мукачеві та в інших населених пунктах нашого краю.

Крім виступів з окремими концертами, національний хор під диригуванням Андрія Міня брав активну участь у театральних виставах музично-драматичного гуртка читальні. Перший виступ хору відбувся 8 лютого 1925 року, в день заснування читальні «Просвіти» в Сторожниці. Під час вистави «Добродетель перевишает багатство» Олександра Духновича хор виконав п'ять пісень. Цю ж саму виставу читальня показувала жителям міста Ужгород 15 лютого 1925 року і, потрібно сказати, мала успіх.

Завдяки своїй молодій енергії Андрій Міньо, який був душею колективу, планував все нові і нові виступи. 23 і 24 листопада 1925 року музично-драматичний гурток за допомогою хору зіграв виставу «Сатана в бочці», 5 і 6 січня 1926 року - «Вертеп» Марійки Підгірянки, а 22 і 23 травня того ж року - «Ой не ходи, Грицю...» Михайла Старицького. Загалом за період 1925-1935 років цей колектив зіграв 55 театралізованих вистав.

Як бачимо, завдання, яке ставилося перед молодими вчителями щодо створення та діяльності драматичних та хорових гуртків, Андрієм Міньом виконувалося на повну силу. На початку 1927 року Руський Національний хор в Сторожниці нараховував уже 49 членів, які щиро віддавались благородній справі. А цим самим вони давали поштовх розвитку культурно-просвітницького життя в селі.

При читальні товариства «Просвіта» був створений і церковний хор, диригентом якого теж став Андрій Міньо.

Читальня швидко здобула авторитет серед місцевих жителів, у першу чергу завдяки своїй подвижницькій роботі. Саме вона виховала багатьох людей, які пізніше стали активними діячами не тільки на ниві «Просвіти». Серед них Іван Владика - вчитель та просвітянин.

Андрій Міньо чудово володів хистом організатора. Він був учасником двадцяти шести святкових вечорів, які були проведені в сільській читальні з 1925 року по 1936 рік. Серед них можна назвати вечори пам'яті Тараса Шевченка, Олександра Духновича та інших видатних громадських та культурних діячів.

Активісти місцевої «Просвіти» прочитали за згаданий період 52 лекції на різноманітну тематику. Основні теми виступів стосувалися господарських, історико-географічних, політичних, педагогічних та інших питань. Багато уваги приділялося і антиалкогольній пропаганді. Центральною ідеєю більшості цих виступів був патріотизм, сподівання на краще майбутнє рідної землі та її народу. Лектори, серед яких був і Андрій Міньо, намагалися полонити населення національним духом, духом предків рідної землі, виражаючи цим самим передові думки тогочасної закарпатоукраїнської інтелігенції. Крім вищезгаданих заходів, читальнею «Просвіти» в Сторожниці було організовано і проведено близько півсотні забав-ігор з танцями та багато екскурсій, в яких брав участь особисто Андрій Міньо.

 


 

Читальня розташовувалась у будинку тодішньої греко-католицької церковної школи, в якій деякий час проживав і сам учитель. Тут вона мала свою власну сцену, на якій проходили різні вечори та свята. Щороку також святково відзначалися річниці заснування читальні «Просвіти» в селі. У приміщенні читальні знаходилася бібліотека, яка нараховувала 650 книг. Загалом вони оцінювалися у 12 тисяч чеських крон. Потрібно відмітити, що ставлення до бібліотеки було дуже сумлінним, і книги, які, до речі, були всі гарно переплетені, береглися читачами. Цьому сприяв і Андрій Міньо, який закликав місцевих жителів та учнів школи, а також людей, які працювали над тим, щоб ці примірники книг побачили світ, поважати книги і підручники.

Однак, за аренду будинку, де знаходилась читальня, потрібно було щороку сплачувати по 600 чеських крон. Загальна ж вартість власності читальні «Просвіти» в Сторожниці оцінювалась на початку 30-х років у 15 тисяч чеських крон.

Хотілося б повернутися до подій, які ще раз засвідчують, що сторожницькі просвітяни брали участь у багатьох культурно-освітніх заходах, які проводились у той час.

Вище вже говорилося про відродження хорового мистецтва в нашому краї, яке пов'язане з іменем Олекси Приходька. На 1926 рік було заплановано проведення великого з'їзду хорових колективів Закарпаття. Андрій Міньо розпочав підготовку до цього співочого свята з місцевим хором ще в 1924-1925 навчальному році. Цей з'їзд народних хорів був присвячений п'ятирічному ювілею Ужгородського Руського національного хору. Кожен хор-учасник повинен був підготувати чотири пісні, які мали виконуватися спільно з усіма хоровими колективами. Після цього кожний мав виступити окремо зі своїм диригентом. Весною 1926 року Олекса Приходько приїздив до Андрія Міня, щоб ознайомитися з хором та його діяльністю. Головне, що його цікавило, - це те, як іде підготовка до згаданого хорового з'їзду. Професор сам керував хором під час цієї зустрічі для того, щоб, як зазначав він сам, «співаки призвичаїлися до його руки». Гість з Ужгорода був задоволений. У своїх спогадах він писав, «що молоді диригенти поставилися до свого завдання надзвичайно уважно... Були це перші диригенти по 120 роках примусового мовчання наших вчителів. Їх імена треба записати до історії нашої культури: Андрій Міньо, Юрій Палюх, Федір Повхан, Іван Тиликанич і Федір Шимоновський». Як бачимо, за словами людини, яка віддала багато сил розвитку хорового мистецтва на Закарпатті, молоді вчителі, а в їх числі й Андрій Міньо, ставали тією основою, яка рухала патріотичну, національну культуру до прекрасного майбутнього.

13 червня 1926 року до Ужгорода з'їхалися селянські хори і, пройшовши велично містом, зібралися у гімназії. Тут відбулась репетиція об'єднаних хорів. Загальна ж кількість співаків становила близько 600 чоловік. Святковий концерт проходив у міському театрі і вдався на славу.

Спочатку хор заспівав колядку «Ой, видить Бог». Після виступу зведених хорів, виконав пісні Ужгородський народний хор, що складався з двохсот співаків. У його виконанні прозвучали патріотичні, народні пісні. Серед них твір М.Лисенка «Б'ють пороги» та інші. На завершення співочого свята виступили сільські хори, в тому числі хор із Сторожниці під диригуванням Андрія Міня.

Цей фестиваль залишив великий позитивний слід у розвитку співочого мистецтва на Закарпатті. Він також дав поштовх створенню нових хорових колективів у різних населених пунктах краю. А це в свою чергу говорить про неабиякі вокальні та музичні здібності закарпатців.

Діяльність Андрія Міня як педагога, співака, культурного діяча була тісно пов'язана з тим просвітницьким рухом, який простував широкою ходою по всій території нашого краю. Він постійно підтримував тісні зв'язки із передовими просвітянами, активними діячами українських культурних кіл. Представники крайової «Просвіти» часто приїжджали до Сторожниці із різними виступами та на запрошення взяти участь у святкових вечорах.

Зокрема, приїздив до читальні відомий нині громадсько-політичний, культурний діяч і вчений Вікентій Шандор. Він згадує про Сторожницю як про досить багате і національно свідоме село, що відігравало не останню роль у розвитку дружби багатонаціонального населення. Він також згадує про зустріч з учителем місцевої школи Андрієм Міньом, вказуючи на те, що останній «мав гарний тенор, а в кафедральному хорі змагався з о. А.Стойкою», який пізніше став єпископом.

Андрій Міньо завдяки своєму молодецькому запалу та духу просвітництва продовжував суспільно-корисну діяльність. Крім того, що він сприяв активній участі місцевого хору у різних заходах поза селом, цей подвижник, як і жителі всієї Сторожниці, із задоволенням чекав приїзду до читальні гостей з інших населених пунктів.

Слід окремо сказати про приїзд до читальні «Просвіти» у лютому 1931 року колективу «Веселка», який став «матір'ю» славнозвісної «Нової сцени». Діяльність цієї театральної групи вписала яскраву сторінку до історії театрального мистецтва на Закарпатті. Щойно поновлений колектив вирішив розпочати свою діяльність постановкою комедії Шноримгрома «Нова генерація». Перед тим, як цю виставу мали побачити в Ужгороді, планувалося виступити в декількох провінційних місцях. Саме Сторожниця і стала першим селом, куди приїхали артисти. Ця прем'єра відбулася 22 лютого 1931 року. Молоді аматори вклали у чудову комедійну виставу весь свій талант, вміння та енергію.

Жителі села з великим нетерпінням чекали гостей, і багато розмов було про приїзд акторів з Ужгорода. Організацією з боку місцевої «Просвіти» займався Андрій Міньо. Коли автобус із артистами зупинився перед читальнею, місцеві жителі зібралися біля вчителя з надією дістати квиток на виставу. Саме завдяки старанням цієї людини все було підготовлено на високому рівні. На прохання Андрія Міня гості погодилися зіграти невеличку виставу для дітей. Цей подарунок для них - а діточок зібралось більш як півсотні - актори з радістю зробили, чим ще більше привернули до себе інтерес і бажання глядачів побачити прем'єру вистави «Нова генерація». Це був благородний вчинок як із боку А.Міня, так і колективу «Веселки», які подарували дітям гарне свято. Після цього дух і настрій усіх присутніх місцевих жителів і акторів ще більше піднявся. У такій приємній обстановці о пів на дев'яту годину почалася раніше запланована вистава, яка завершилася з великим успіхом. Сільська публіка щиро сміялася і водночас уважно стежила за кожною дією, за кожним рухом героїв п'єси.

У газеті «Свобода» за 26 березня 1931 року стаття, що була присвячена цій події, закінчувалась такими словами: «Хай запанує ідея «Нової генерації» між Йовра-Дермською (Сторожницькою - авт.) молодцю, яка свідома своїх завдань». Отже, це був перший виступ колективу «Веселка» у селі Сторожниця, яке завдяки старанням Андрія Міня, мало багату аматорську традицію. І саме звідси, із Сторожниці, драматично-музичний гурток фактично розпочав свою театральну діяльність.

Андрій Міньо був вихований у традиціях, які поєднували в собі християнську віру, патріотизм і любов до науки. Як вже було сказано вище, прибувши до Сторожниці, він познайомився з місцевим греко-католицьким священиком Іваном Фленьном, який був родом із села Ярок, що на Ужгородщині. Це була освічена, інтелігентна людина, пройнята українським духом та любов'ю до рідної землі. В Сторожниці Іван Фленько користувався щирою повагою односельчан-віруючих. Між ним та Андрієм Міньом відразу зав'язалися дружні стосунки, які вилились у спільні культурно-просвітні заходи, що проводились у селі. Велику допомогу священик надав школі та читальні «Просвіти», як матеріально, так і морально, закликаючи молодь не нехтувати культурним багатством своїх предків, а боротися за їх збереження та збагачення. Завдяки його підтримці у церкві діяв хор, яким керував Андрій Міньо, будучи ще й дяком у греко-католицькій церкві.

Багато сил вони віддали спільній роботі, пов'язаній із будівництвом нового храму для греко-католиків. Завдяки бажанню місцевих віруючих та пожертвуванням свідомих жителів вдалося купити землю для втілення цього благородного проекту в життя. Спочатку ділянку землі перед школою придбав у місцевої єврейської родини Гутмана Стефан Надь, який у свою чергу погодився продати цю частку землі безпосередньо під забудову храму.

Завдяки «пробивній» вдачі о. Івану Фленьку вдалося оформити всі необхідні папери. Відділення державного банку виділило на це будівництво близько 250 тисяч чеських крон. Місцеві жителі та віруючі інших населених пунктів теж надали грошову допомогу. Серед них можемо назвати найщедріших меценатів. Це вже згадуваний Стефан Надь та о. Леврінц - місцевий римо-католицький священик. Вони подарували на цю благородну справу по п'ять тисяч чеських крон.

У 1929 році також зробили прибудову до школи, що дало більше можливостей для навчання учнів. А вже через рік церква була споруджена. Коли будівництво завершувалось, о. Іван Фленько побував у єпископа і наголосив, що на прохання віруючих церква буде носити ім'я святих Кирила та Мефодія.

Хотілося б відзначити ще один момент, який стосується відносин між різними релігійними громадами в селі. Оскільки старе приміщення церкви було непридатне для проведення богослужінь, римо-католицький священик Леврінц та віруючі дозволили греко-католикам молитися у своєму храмі. Почергово богослужіння проводилося доти, поки не був готовий новий храм.

І ось довгоочікуване торжество посвячення греко- католнцької церкви святих Кирила і Мефодія відбулося. 20 липня 1930 року Андрій Міньо написав «Песнь до св.Кирила и Методиа», яка вперше прозвучала у храмі і по сьогоднішній день є символічним гімном греко-католиків Сторожниці. Ця подія мала велику вагу в духовному та культурному житті не тільки місцевих жителів, а й цілої Ужанщини. Ця церква була збудована на знак незламності слов'янського духу і дістала назву «Башта русинів». Чотири величні дзвони, які дістали імена Іван, Петро, Марія та Микола голосно і весело водночас сповістили світ про радість, що сяяла на обличчях кожного присутнього на святі. Ці дзвони були виготовлені на Ужгородській ливарній фабриці «Акорд» (заснована 1924 року).

Окрім роботи в школі та читальні «Просвіти», Андрій Міньо брав активну участь у створенні та діяльності Дружини добровільних пожежників у Сторожниці. Вона була заснована у1930 році. Дружина добровільних пожежників вражала своєю структурною організацією та дисципліною. Постійно нею проводилися спеціальні заняття, де добровольці «відшліфовували» вміння вчасно реагувати і правильно поводитися у хвилини небезпеки. У центральній частині села знаходилася будівля, де зберігалася «пожежна колісниця».

Дружина мала свій статут, прапор, печатку, а добровольці - пожежники - свою уніформу. Організаційну структуру чудово доповнював духовий оркестр. У Сторожниці часто проводилися збори та святкові урочистості за його участю. Довгий час керівником місцевої організації був Андрій Міньо. Під його керівництвом місцеві пожежники взяли участь у святковому поході вулицями із Ужгорода 4 травня 1934 року. Похід був організований на честь міністра закордонних справ Чехословацької Республіки Едварда Бенеша. У 1935 році до оперативної групи дружини входило вісімнадцять чоловік. У Сторожниці діяв також гурток молодих медсестер.

Організація пожежників підтримувала активні зв'язки з іншими подібними дружинами в Холмоку, Великій Доброні та іншими і брала участь у міждержавних та крайових з'їздах пожежних служб. Серед деяких із них можемо назвати з'їзд у Сату-Маре (Румунія), що проходив з 7 по 9 червня 1935 року, та загальнодержавний з'їзд пожежників Чехословаччини, що проходив у липні 1937 року в Братиславі. Учасником останнього був і Андрій Міньо, який рік перед цим закінчив Пожежні офіційні курси в Ужгороді.

Період 1935-1936 років був знаменним для жителів села Сторожниця. 2 серпня 1936 року тут проходив Десятий з'їзд організацій пожежних служб, який співпав у часі з відзначенням п'ятирічної діяльності сторожницької Дружини добровільних пожежників. Святковий день розпочався у дворі греко-католицької церкви, де був висвячений прапор місцевої «Дружини». Потім відбулися показові виступи та змагання пожежників із різних населених пунктів. За всім цим дійством спостерігали місцеві жителі, інтелігенція, духовенство, які тепло вітали гостей у своєму селі. Найбільшу радість все це приносило дітям, які кружляли довкола натовпу, а часом намагалися копіювати дії пожежників.

Ще з більшим ентузіазмом місцеві жителі відзначили десятилітній ювілей читальні товариства «Просвіта», який святкувався трохи раніше, у лютому 1935 року. На честь цієї події у селі було організовано свято з виставою та хоровими співами. Андрій Міньо та інші члени місцевої «Просвіти» з радістю чекали цього ювілею, і їх настрій передавався всім, хто брав участь у святкуванні. Багато теплих слів на вечорі було сказано про діяльність читальні впродовж десяти років існування. У виступах активістів також говорилося про завдання, які стоять перед просвітянами Сторожниці в найближчому майбутньому.

Саме в цей час читальня «Просвіти» стояла на найвищому ступені свого розвитку і була гордістю кожного її прихильника в селі.

Про минуле та майбутнє сторожницької «Просвіти» Андрій Міньо писав у статті, присвяченій 10-літньому її ювілею. Вона була надрукована у календарі «Просвіти» за 1936 рік. Зокрема, в ній автор зазначав таке: «До дальшої майбутності вступає читальня з твердою надією, що наш народ, наша мова не вмруть, не загинуть і що вихована читальнею молодь відіб'є всі ворожі напади та сповнить гасло Тараса Шевченка: «Борітеся - поборете!».

У рік десятилітнього ювілею було обрано нових членів осередку читальні. Головою осередку став Юрій Руснак, який був активним громадським діячем і багато зробив для розвитку села Сторожниця. Заступником голови обрали Емериха Фекете. Андрій Міньо, який був у цей час управителем школи, зайняв посаду секретаря читальні товариства «Просвіта». До головного правління читальні також увійшли: бібліотекар Стефан Береза, касир Іван Кукуч, куратор Емерих Паллай та ще шість членів заступників. З цього ж року головою національного хору Сторожниці стає Іван Кукуч. Загальна ж кількість членів читальні на цей час становила 109 чоловік.

Життя «Просвіти» продовжувалося у тому ж самому напрямку, який намічався передовою інтелігенцією, їх вірою, надією та любов'ю до батьківщини. Ставлячи перед робою важливі просвітянські завдання, просвітяни передусім стояли за відновлення та збереження національної свідомості українців, за пропаганду освіченості серед простого народу.

Греко-католицька церква в Сторожниці. Фото 1930 року.

Невід'ємною частиною діяльності місцевих просвітян була їх участь у багатьох заходах, які проводила крайова «Просвіта». Не останню роль у цьому масовому русі відіграв Андрій Міньо, який практично керував виїзними заходами сторожницьких активістів. Так, у 1934 році в Ужгороді відбувся Перший жіночий конгрес. У святковому поході взяли участь жінки та дівчата в гарних вишиваних народних костюмах. Кожне село або окрема організація несли прикрашений плакат з написом. Серед гурту виділявся жіночий відділ із Сторожниці.

1 липня того ж року чимала група просвітян читальні взяла участь у святковому поході, присвяченому відкриттю Другого з'їзду української молоді в Мукачеві.

Окремою яскравою сторінкою в історії Закарпаття є чудове свято, що проходило 17 жовтня 1937 року в Ужгороді у день Величного Всепросвітянського з'їзду. Ця історична подія, участь в якій взяли представники більш ніж трьохсот сіл краю, показала значимість вибору закарпатоукраїнців у їх віковічному прагненні до волі та самовизначенні. Читальня сторожницької «Просвіти» теж взяла участь у святковій маніфестації, що проходила вулицями Ужгорода.

Це лише короткий перелік значних подій в українському русі, в якому брали активну участь сторожницькі просвітяни, пробуджуючи національний дух і національну свідомість закарпатців. Всі ці документальні свідчення говорять ще про один момент. Він стосується своєрідності місцевого населення села. Упродовж свого існування читальня товариства діяла в середовищі людей різних національностей, що проживали у Сторожниці сотні років у мирі та злагоді. Як говорив Андрій Міньо, «Просвіта» стала поширювачем нашої культури на умовній межі, де проживають українці, словаки й угорці. Саме завдяки діяльності читальні товариства «Просвіта» у Сторожниці відродився український дух, що був у занепаді з часів угорського панування. Місцеві просвітяни мріяли про майбутнє як читальні, так і українського народу вцілому, який у нелегкий час відродиться і закладе могутній фундамент майбутнього України.

На рубежі 30-х - 40-х років Закарпаття було втягнуто у трагічні перипетії історичного процесу. Все, що відбувалось у світі, не могло не залишити свого сліду в тому чи іншому аспекті народного життя. Ще в другій половині 30-х років на культурно-просвітницький рух негативно вплинула економічна криза. У свою чергу зменшилась і урядова підтримка, що обмежила діяльність «Просвіти», а відомі події 1938-1939 років практично повністю її паралізували. Одним із основних напрямків угорської політики після загарбання Закарпаття, стала різка зміна у галузі освіти. Мета цього «заходу» була зрозуміла - підпорядкувати народні школи вимогам угорської національної системи освіти. Це майже відразу вдарило по школах, у першу чергу зменшенням кількості вчителів та учнів.

Андрій Міньо в цей час продовжував працювати в Сторожницькій школі і був її управителем. Культмасова робота, що проводилась у 20-ті - першій половині 30-х років, зазнала деяких змін.

Угорська влада чітко дала зрозуміти дирекції школи, що підтримкою будуть користуватися лише вигідні для угорської народної політики акції. Незважаючи на цю ситуацію, в школі за підтримки Андрія Міня діяли господарський гурток, гурток домоводства для дівчат та інші. Тут дівчата вчилися вишивати та куховарити. Майже регулярно проводились змагання гуртків з різних міст і сіл, що відігравало позитивну роль у культурних зв'язках краю. Однак Друга світова війна поклала на кілька років цьому край.

Радянська влада, запанувавши в Закарпатті, після війни, на рівні з іншими «нововведеннями» в політичному, економічному та культурному житті приступила до реорганізації народної освіти. Про відновлення старої системи, звичайно, не могло бути й мови. Перед школами було поставлено завдання забезпечити безкоштовне навчання дітей їх рідною мовою. Вже в котре на Закарпатті змінюється система освіти, ставлячи перед собою нові завдання. Одночасно ця система практично несла ліквідацію всіх прогресивно-національних культурно-освітніх товариств нашого краю довоєнного періоду. Перед школою постала ще одна проблема пов'язана із кадрами вчителів. Для того, щоб все ж таки школи були забезпечені педагогами постановою Народної Ради від 6 жовтня 1945 року було дозволено використовувати семінаристів, які навчалися на четвертих курсах Ужгородської та Мукачівської учительських семінарій. До того ж, у 1945 році єдина на той час школа з словацькою мовою в регіоні була переведена на українську мову викладання, як зазначалося - «на прохання батьків». У таких умовах відбувалось становлення радянського варіанту народної освіти.

Сторожницька школа, де продовжував свою педагогічну діяльність Андрій Міньо, нараховувала всього п'ять учителів. Крім нього, тут працювали Юлій Герзанич (директор), Марія Авер'янова (завуч), Валерія Герзанич та Ксенія Федак. Школа називалася по-старому (державною початковою) лише до 20 квітня 1945 року, після чого декретом Народної Ради Закарпатської України всі існуючі тоді школи були переведені в статус державних, а також була запроваджена єдина радянська система навчання та виховання дітей. На вересень 1946 року у школі діяло шість класів, у яких навчалося 139 учнів. Кількість годин за навчальним планом на тиждень становила 142. В той же час змінився і склад педагогічного колективу. В школі почали працювати Олена Красилівська, Іван Кузьма та Михайло Крупа.

У приміщенні семирічної школи також було відкрито і вечірню школу для селянської молоді. У трьох її класах навчалося двадцять п'ять чоловік. Навчальний план був розрахований на сорок чотири години у тиждень для учнів-вечірників.

Андрій Міньо на цей час мав двадцять три роки педагогічного стажу і був найстаршим вчителем у школі. Його тижневе вчительське навантаження становило двадцять п'ять годин. Він викладав такі предмети, як фізика, природа, географія та німецька мова.

Крім того, Андрій Міньо був класним керівником третього і четвертого класів, у яких навчалося відповідно вісімнадцять і шістнадцять учнів.

За звітом про успішність за 1945-1946 навчальний рік, який складав класний керівник, ми дізнаємося, що із 34 учнів атестовані були лише 26. Навчання у школі проводилося з таких предметів, як українська мова, російська мова, арифметика, природознавство, географія, малювання, співи, військова та фізична підготовка. Цікаво, що в 1945-1946 навчальному році в сторожницькій школі зовсім не викладався предмет «Історія». Причиною цього була відсутність вчителів-предметників та брак підручників.

Працюючи вчителем, Андрій Юрійович регулярно брав участь у перевідних та випускних іспитах у школі як провідний спеціаліст. Звичайно, це було викликано ситуацією, коли в школі працювало всього п'ять-дев'ять вчителів. Це, в свою чергу, означало, що сам Андрій Міньо екзаменував учнів і з географії, і з біології, і з алгебри, а також української мови та літератури.

1 вересня 1948 року Андрій Міньо був призначений завучем школи, оскільки його попередника Степана Брезу перевели до семирічної школи села Шишловці викладачем російської мови. На посаді завуча А.Міньо залишався до вересня 1950 року. Маючи прекрасні педагогічні здібності, які виробилися роками наполегливої праці, Андрій Міньо швидко вмів знаходити спільну мову з людьми, що оточували його. Професіоналізм, авторитет, активна громадська діяльність (особливо у 20-30-х роках) просвітянина не викликали недовіру до нього з боку нового керівництва. Навпаки, перевіряючі із відділу освіти, що приїздили до школи в 1949 році, говорили, що Андрій Юрійович Міньо є найкращим вчителем у школі. Дуже гарних результатів успішності його учні досягали із зоології в шостому та сьомому класах. Особливо всім сподобався відкритий урок із зоології у шостому класі, який вчитель дав 19 березня 1949 року. Разом з учнями він склав гербарій як унаочнення для своїх вихованців. До своєї роботи він ставився сумлінно, готувався і подавав уроки методично вірно. Це вже вкотре підтвердило його реноме педагога як різнобічно обізнаної людини.

Не покинув він у цей час і своєї улюбленої справи, пов'язаної із музикою та співами. У школі продовжував діяти хоровий гурток, який під його керівництвом брав участь в окружній учнівській олімпіаді. Вона проходила в Ужгороді 6 квітня 1949 року. На цьому співучому святі 45 учнів під диригуванням Андрія Міня проспівали такі пісні: «Виряджала мати сина», «Два соколи», «Ой шумить гроза раненько» та інші. Всього ж виступ учнів із Сторожниці тривав двадцять хвилин і дуже сподобався комісії.

Про авторитет та активну діяльність Андрія Міня свідчить і той факт, що він, користуючись повагою та підтримкою односельчан, обирався на різні керівні посади культурно-освітнього напрямку. Зокрема, він був депутатом сільської Ради Сторожниці, головою культосвітньої комісії тієї ж сільської Ради, головою ДОС АРМу, членом агітколективу, художнім керівником сільського клубу, музичним вихователем дитячого садка. Він також проводив теоретичну підготовку учнів у гуртку юннатів. Перераховуючи ці посади, ми хочемо підкреслити його непоборимий дух і любов до народної творчості, та й взагалі - до рідного краю. Поле діяльності для однієї людини досить широке. Однак бажання, з яким А.Міньо брався за справу, викликало до нього прихильність багатьох людей.

У ті роки стало традицією: з нагоди того чи іншого державного свята вчителі сільської школи виступали на зборах селян-колгоспників. Андрій Міньо за два роки виступив перед згаданою аудиторією шість разів. У своїх промовах він закликав селян до співпраці з школою, навчатися самим і вчити дітей, заохочував їх до культурно-просвітницьких акцій. При його активній допомозі учні школи виступали зі святковими програмами, піснями, танцями, декламаціями, театральними виставами тощо. Вони були присвячені як державним святам (жіночий день, День Конституції), так і відзначенням ювілеїв відомих письменників та культурних діячів (Шевченківські свята та ін.). Разом з тим зрозуміло, що зміна політичного життя на Закарпатті не могла повною мірою відновити довоєнне культурне життя в Сторожниці. Усвідомлюючи це, Андрій Міньо все ж таки основним акцент діяльності сконцентрував на культурно- просвітницькому напрямку, але у допустимих радянською системою рамках. Активну роботу проводив він, залишаючись на посаді завуча школи. Перед учнями вчитель часто виступав із тематичними лекціями. Деякі з них: «Виховання й навчання», «Проведення в життя «Правил для учнів» та інші. 15 квітня 1949 року завуч школи виступив на загальних зборах батьківського комітету, на якому були присутні 51 чоловік. У своїй доповіді Андрій Міньо говорив про відвідування уроків учнями і закликав: «Приходьте у школу, цікавтесь, як поводяться і вчаться ваші діти».

П'ятдесяті роки принесли деякі зміни в життя сторожницької школи. На короткий час призупинив свою діяльність учнівський хор. Однак Андрій Міньо продовжував різноманітну діяльність у селі, зокрема у школі. В цей час багато уваги приділялося культмасовій позакласній роботі. Один раз на тиждень організовувалися культпоходи в кінотеатр. За півтора року учнями було проглянуто 50 кінофільмів. За цей же 1954- 1955 навчальний рік учителі провели 21 екскурсію для учнів: на станцію юних техніків і натуралістів, у музей, на МТС та багато інших.

Не останню роль у вихованні дітей відігравала гурткова робота. Андрій Міньо і далі продовжував керувати шкільним гуртком співу, який відновив свою роботу 1 жовтня 1954 року. Хор складався з 38 учнів. Потрібно відзначити, що цей гурток вважався найкращим у школі. Андрій Міньо регулярно проводив заняття і постійно вів облік роботи. За період 1954- 1955 років хор вивчив ряд нових пісень («Батьківщина», «За мир і дружбу народів» та інші) і виступав у клубі з приводу державних свят. Всі присутні, в числі яких були батьки виступаючих, раділи і щиро аплодували молодим талантам. Адже саме вони - молоде покоління - майбутнє рідного села.

У середині 50-х років у школі, крім вищезгаданого, працювали ще п'ять самодіяльних гуртків, в яких у цілому займалося 111 учнів. Це, зокрема, мовно-літературний (12 чол.), гурток юних техніків (16 чол.), гурток юних натуралістів (20 чол.), фізкультурний (18 чол.) і драматичний гурток (16 чол.).

Гарних успіхів у 1955 році домігся сільський приклубний хор, де художнім керівником був Андрій Міньо. У цьому році співочий колектив зайняв на районній художній олімпіаді одне з перших місць, цим самим підтвердивши акторську майстерність сторожницьких співаків. Несучи у своєму серці все те, що вчить і збагачує духовно, А.Міньо, як і впродовж всього свого життя, закликав учнів та батьків частіше звертатися до книг, берегти та любити їх. Адже книга, як вказував учитель, джерело життя або жива вода, яка виліковує у важкі хвилини незнання чи нерозуміння. Книга - єдиний шлях до пізнання та просвітництва. Треба сказати, що це розуміли і діти, і батьки. 31 серпня 1954 року згідно наказу №32 по Сторожницькій семирічній школі вчителя Андрія Міня призначили шкільним бібліотекарем. У цей час в бібліотеці нараховувалось 2 тисячі 127 томів книг. Із них 1 тисяча художньої літератури, 273 - методичної, 219 - політичної, 210 - науково-популярної. В бібліотеці на цей час було записано 156 читачів. Для порівняння треба зазначити, що в 1948 році шкільна бібліотека нараховувала 620 книжок.

Педагогічний колектив, у якому працював Андрій Міньо, на даний момент складався вже з одинадцяти чоловік. Цікавим є те, що вищу освіту у школі тоді мали лише двоє вчителів, ще двоє - неповну вищу, п'ятеро - середню педагогічну і троє вчителів - заочників.

Андрій Міньо брав активну участь і в сільському лекторії, членами якого були й інші вчителі. Педагоги-агітатори успішно працювали під час підготовки до виборів у Верховну Раду УРСР, в період держпозики і весняної сівби. Упродовж 1955 року ними було прочитано 54 лекції на різноманітні теми. Андрій Міньо, зокрема, виступав із такими тематичними доповідями як «Сонце і життя», «Права і обов'язки громадян СРСР» та багато інших.

У кінці 50-х років він як вчитель німецької мови займався методичними розробками. Так, 21 квітня 1958 року пройшло засідання секції вчителів-мовників Сторожницької семирічної школи. На ньому відбулося обговорення однієї методичної розробки вчителя німецької мови Андрія Міня на тему: «Як навчити учнів користуватися модальними дієсловами в німецькій мові». Цей проект дістав високу оцінку і був схвалений вчителями для впровадження його у навчальний процес.

У зв'язку з виходом на заслужений відпочинок А.Міньо залишив учительську роботу. Він віддав Сторожницькій школі, в якій працював з 1923 року, найкращі роки свого життя. Будучи прекрасним педагогом, він умів дарувати дітям тепло і любов до рідного краю, яку він проніс через все своє життя. Його активна діяльність у лавах «Просвіти» та в інших культмасових заходах говорить сама за себе. Однак Андрій Міньо не міг просто перестати працювати. Його вабило до дітей, він і далі виховував їх і діставав від цього радість. Про це свідчать і слова Макаренка - «Виховання - то є радість на старість» - які дуже любив повторювати Андрій Юрійович. Саме тому, він ще довго працював музичним вихователем у сільському дитячому садку. Багато пісень та забавних ігор навчилися діточки, які з радістю чекали на зустріч з учителем. Багато поколінь виховав Андрій Міньо як у дитсадку, так і в школі. Своїм ставленням до роботи з дітьми він заслужив повагу та доброзичливе ставлення батьків. Його дуже любили односельчани, часто запрошували до себе у гості.

Так склалося особисте життя, що Андрій Міньо не мав сім'ї. Однак ввічливе ставлення до оточуючих та весела співуча натура привертали увагу до нього багатьох людей. Він добре грав на музичних інструментах, зокрема на акордеоні та скрипці. З останньою він був нерозлучним майже до смерті. Частенько ходив по селу зі своєю «подругою» і награвав улюблені мелодії. Його також любили за веселу вдачу, у важкі життєві хвилини педагог знаходив сили для жартів.

Андрій Міньо проживав у будинку, що містився в центрі села. Свого часу радянська влада дозволила поселитись йому тут. В останні роки свого життя він більше залишався наодинці сам із собою. Дехто приходив до нього додому, допомагав їжею, разом прибирали будинок. Передусім це були односельчани, які пам'ятали і поважали Андрія Юрійовича як людину, яка багато зробила для Сторожниці, зокрема в культурно-просвітницькому напрямку. А.Міньо любив розмовляти, жартувати з гостями, згадувати минуле.

Зараз важко говорити про причини, що змусили його опинитися у психоневрологічному інтернаті, що знаходився в Тур'ї Реметі. Можливо, саме ці обставини завдали невиліковної моральної травми людині, котра все своє життя присвятила культурно-освітньому розвитку села. Через три місяці після приїзду в пансіон, на сімдесят сьомому році життя Андрій Юрійович Міньо покинув цей світ. Це сталося 3 листопада 1975 року. Похований він у селі Сторожниця.

Постаті Андрія Міня належить почесне місце серед подвижників національно-культурного відродження Закарпаття, які в 20-30-х роках присвятили себе благородній ідеї «Просвіти», праці на культурно-освітній ниві. Такі люди повинні стати прикладом для нас. Сьогодні, маючи свою державу, ми, українці, з великими труднощами намагаємося відродити національні святині, культурні надбання наших предків.

Вклонімося ж минулому! Заради пам'яті про ті славні часи, сміливо гляньмо вперед!

Використана література:

1. Маріан Токар За покликом серця / Закарпатське крайове товариство "Просвіта". – Ужгород, 1998, с.59.

2. Нариси історії Закарпаття. - Ужгород, 1995. - Т.П. - с.352-353

3. Бенько Н. Первісток народної освіти на Закарпатті // Календар "Просвіти" на 1994 рік. - Ужгород, 1994 - с. 140-143.





Реферат на тему: Андрій Міньо (1898 – 1975) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.